Хто така Меланка і чому сьогодні не слід боятися "голубих"

13 січня православні відзначають свято св. Меланки. Саме сьогодні до вас можуть завітати ряджені щедрувальники, центральним персонажем яких буде перевдягнутий у дівчину хлопець. Але лякатися не треба - це древній народний звичай.

Останній день старого року і пер­ший день нового українці відзначали як свята Маланки і Василя. На відмі­ну від Різдва і Хрещення тi дні не ві­дігравали важливого значення в релі­гійному календарі, тому в їх обрядо­вості майже не помічено церковних мотивів. Ніч перед Новим роком вва­жалась чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв і ритуалів. Серед українців тривалий час поширювались легенди про гайдамаків, які за часів турецького панування заховували свої скарби.: Існувало повір'я, ще опівночі на Новий рік (як і на Великдень) ці гроші «горять» і їх можна зна­йти під Новий рік, як і на Різдво, но­сили «вечерю», але цього разу пере­важно сільській бабі-повитусі.

Зазвичай до неї ходили молоді батьки (жін­ки й чоловіки), у яких протягом року народилися діти. Одночасно з «вече­рею» пупорізній бабі приносили подарунки, а вона, в свою чергу, пригоща­ла гостей. На всій території України, за ви­нятком північної смуги, були розпов­сюджені новорічні церемоніальні об­ходи ряджених — «Меланка», або «Маланка» (назва походить, очевидно, від св. Меланії, день якої за церков­ним календарем відзначався 31 груд­ня). Центральну роль — «Меланки» — виконував парубок, переодягнений у народне вбрання дівчини або молоди­ці. Всі інші карнавальні ролі за тра­дицією також виконували нежонаті хлопці. Кількість масок залежно від місцевості могла істотно варіюва­тись.

«Бу­ває,— писав дослідник Я.Ф. Головацький на початку 20 сторіччя, - що парубки вносять в хату і самі чепіги, показуючи, наче орють ниву і, приспівуючи, сіють хлібні зерна». Відбились ритуалі «Меланка» і пережитки культу предків. За давніми міфологічними концепціями, кілька ра­зів на рік, на великі свята, померлі піднімались з могил і провідували сво­їх близьких. Належність традиційних персонажів рядження до вихідців з «того світу» маніфестується в обряді «Меланка» через символіку «антиповедінки», складовими компонентами якої були ритуальні безчинства, крадіжки, побудовані на принципі інверсії магіч­ні акти. У деяких місцевостях, як наприклад, на пів­дні Поділля, як ремінісценції язичест­ва до наших днів дійшли традиції ку­пання і ритуальної боротьби масок. Так, у с. Червона Гребля Чечельницького району Вінницької області кожна з шести вуличних «Мелайок» у день Василя виставляла троє представни­ків — «старшого цигана», «циганку» і «цигана-синка», які боролися у своїх «категоріях». Вже у XIX ст. обряд «Меланка» трансформувався в громадську святко­ву забаву, своєрідний сільський карна­вал, в якому важливу роль гра у шлюбні мотиви.

За свідченням І. Ф. Беньковського з Кам'янецького повіту Подільської губернії, «ходіння «з Малайкою» полягає в тому, що хлопці збираються групами, наймають музику, якщо між ними немає музи­кантів, і ходять під вікна хат, де є дівчата; поприходивши під вікно, паруб­ки співають пісні, в яких звеличують, оспівують батьків дівчини, а ГОЛОВИНУ, чином і переважно саму дівчину, музи­ка акомпанує співу. Яскраві вияви цієї стихії зберіг і досліджува­ний обряд. Травестована «Меланка» зображувала господиню, що все ро­бить не до ладу — б'є посуд, підмітає сміття від порога до середини хати, розплескує воду тощо. Карнавальний тип поведінки з характерною для ньо­го логікою перевертання стабільно фіксують і «Меланкові» пісні:

Наша Меланка—добра ґаздиня. Припічок миє, лавицю білить...

У містечку Стара Ушиця вистава з «Меланкою» розгорталась за сценарі­єм, близьким до традиційної «кози». Спочатку «смерть» своєю косою вбива­ла «Меланку», «дід» плакав і просив у господаря «на ліки». Отримавши гроші, він запрошував «фельшора», який оживлював «Меланку». Все це супроводжувалось жартами, дотепами, багатою пантомімою.За словами інформатора зі Старої Ушиці Кам'янець-Подільського райо­ну Хмельницької області, «Меланку» влаштовували, «щоб люди раділи весь рік, згадуючи про неї». При цьому українські ряджені, як і давньоруські скоморохи, широко використовували весь арсенал традиційних засобів на­родної розваги: жартівливі сценки, пісні, танці.

Відгомоном древнього землероб­ського обряду є й досі розповсюджене у селах України новорічне посівання зерном. Символічний засів здійснюва­ли і дорослі, і діти (переважно хлоп­чики). Починали ходити ще вдосвіта. У хаті розкидали на підлозі та столі хлібні зерна, виголошуючи традиційні поздоровлення: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю» або «Сій­ся, родися, жито-пшениця, на Новий рік, на Василя». За повір'ями, ці зер­на могли виконувати роль оберегу.